Source: Facebook, 16 XII 2010

Ніщо в повсякденному житті не здатне так сильно роздратувати, як зненацька почута десь у громадському транспорті пісенька. Ідіотська мелодія, до сліз, до «припухших желез», нечувано ідіотські тексти, нав’язлива манера виконання з характерними гарчаннями або підвиваннями, кримінальна патетика цих уже, здавалося б, некерованих жертв аборту в українському радіо-етері… А ще – лейтмотив, червона, як цівка крові, нитка, – що всі ми, якщо раніше не сиділи, сидимо зараз або незабаром неодмінно сядемо, що тюрма – це наш рідний, хоч і казенний, дім. Що ось ми такі невиліковно совєтські зусібіч і, хоч як відокремлюйся, йди в Европу, а потрапиш у… сам знаєш куди. У Тюрму. Що тобі завжди готові нагадати, «как упоительны в России вечера» і що на тебе з нетерпінням чекає «Таганка» й ти – її потенційний «навеки арестант».

Перша і, мабуть, невмотивовано агресивна психологічна реакція, яка, на щастя, не переходить у прямий чин: Господи, треба щось робити… зламати водієві радіо, ногою зацідити по чорних клавішах, вирвати з м’ясом усі ці дротики, транзистори і резистори… задушити водія… Друга і, вочевидь, менш агресивна, проте виразна – не заплатити за проїзд, демонстративно зупинити екіпаж і вийти, грюкнувши дверима, зі словами «Так ви втратите всіх своїх клієнтів»… Третя, вона ж законослухняна, – робити справді-таки щось треба, але, стривай, по-перше, поламане радіо викличе адекватну реакцію водія і співчутливих пасажирів-однопартійців, по-друге, подивися на цього бурмила-драйвера з мінусовим ай-кью, восьмирічною освітою і трьома спиногризами, отож, навіщо ображати і без того ображеного життям пролетаря, духовні пошуки й поривання котрого починаються в маршрутці о шостій ранку і закінчуються там само об одинадцятій вечора на хвилях 106.0 FM, по-третє, хоч як демонструй, клієнте, свій протест, а все одно твоя вошива гривня справи не вирішує, бо з шести до восьми вечора він по вінця затарить спрацьованими тілами свою «ўазель» і зробить план, тож іди пішки чи маринуйся в тролейбусі, або сиди і не нявкай… І четверта, індивідуалістична, – завтра ж придбаю собі CD-плеєр і, зловтішно посміхаючися, відповім на чергові гіти ўаріка Крічевського або групи «Лєсоповал» останнім альбомом якогось Браяна Фері чи збірником «Buena Vista Social Club», і хай їм усім чорт…

Попервах радіо «Шансон» страшенно бісить і дуже дратує, а потім увага починає чіплятися за слова, і «понеслась»: кожна пісня – шедевр невмирущого кримінального духу, кожен співак – носій якихось «чіста» конкретних цінностей, чи пак «панятій», особливого світогляду та естетичних орієнтирів, вишуканих метафор і духовних прозрінь. «А белый лебедь на пруду / Качает павшую звезду, / На том пруду, / Куда тебя я приведу…» Басьо пасе задніх зі своїми хайку, Омар Хаям вішається від заздрощів і палить свої рубаї. Це – образно тонка, вишукана лірика групи «Лєсоповал». Хоч як силкувався врубитися в цю строфу, все одно не можу уявити цього лєбєдя, який качає «павшую звезду». А водії саме на цій пісні роблять максимальний volume – значить їм подобається, значить вони пруться! Можливо, якесь зі слів цієї пісенної строфи править за код, що на нього вони, ніби той «лебедь», «клюють». Чи, може, «качает» на блатному жаргоні має якесь зовсім інше значення, а «приведу» – це синонім слова «замочу», себто «вб’ю», або, врешті-решт, «лебедь» – це не птах родини качачих ряду пластинчастодзьобих, а зовсім інша істота чи навіть небесне сузір’я? Я не знаю! Мені відомо лише одне – їм чомусь це подобається, а я не можу збагнути, чому це їм подобається.

Ви скажете: «Примітивні слова і мелодії для масового примітивного слухача», а я відповім: «Как би не так!». І рубону оцим: «А в таверне тихо плачет скрипка, / Нервы успокаивая мне, / И твоя раскосая улыбка / В бархатном купается вине…» (це Іван Кучін, а курсив мій. – А.Б.). Хіба ж це примітив? Це архіскладне метафоричне плетиво, дзен по-постсовєтському, замальовка з натури, «в натуре», маньєристично змальований складний психологічний стан нового (мало)руского, що сидить у таверні зі своєю коханою. Якщо перекласти цю строфу профанною українською, то це виглядає приблизно так: «Чого ти, шмаро, либишся? Якби не цей чудовий вечір і прекрасна музика, я б тебе розмазав по стінці!». Гадаю, ви не сперечатиметеся з тим, що в «раскосой улыбке» вчувається вплив кубістичного живопису. Навіть щось, перепрошую, елюарівське або бретонівське проглядає. Без базара, у всьому цьому щось є. І це щодня крутять на радіо «Шансон». Чи маю я право після цього нарікати на інтелектуальний і, тим більше, естетичний рівень водіїв київських маршруток? Не маю і не нарікаю.

Аж ось виривається з гучномовця улюблена народна програма «КПЗ». Про те, що це «Концерт по заявкам», а не «Камера попереднього затримання», дізнаюся з полегшеним зітханням із промо-ролика, розрахованого, мабуть, на таких лохів, як я (мовляв, «а-а-а, купився, лох, ділись баблом!»), бо, приміром, оцей дядечко поряд зі мною про це знає і не бентежиться. І раптом, цілком інтелігентським оксамитовим «мужским» голосом, карколомне: «Поздравляем нашу любимую дочурку с двенадцатилетием и просим передать ее любимую песню “Владимирский централ” в исполнении Михаила Круга». Ой Божечко, я хочу побачити цю «дочурку»-шестикласницю на порозі першої менструації, хочу подивитися в очі її батькам, хочу збагнути всю гіпнотичну силу цієї радіо-кнопки, цього джерела звуку. Можливо, цю дівчинку батьки-реалісти з підліткового віку намагаються привчити до тюремної атмосфери, щоб потім легше було на нарах? А, може, вона навіть відмінниця і переможниця шкільної олімпіяди з української мови, така собі, як співає ўарік Крічевський, майбутня «простая украиночка красивая»? Чи, мабуть, батько її сидів за розтління малолітніх або старший братик сидить в бердичівській чи славутській тюрмі за згвалтування «малолетки», й кримінальна романтика плекається в їхній родині? Ні, не можу уявити її обличчя, хоча, мабуть, не раз і не два бачив його на вулицях, як бачу щодня інші обличчя, особливо в міському транспорті. Саме там ми разом слухаємо українське, чорт забирай, радіо «Шансон». Це, напевно, єдине, що нас, окрім первинних антропологічних ознак, об’єднує. Але вже цього одного, як на те, достатньо.

Слухати радіо «Шансон» доводиться невиправдано часто й на те немає ради. Боротися з ним – все одно що зазіхнути на могутню, як русское поле, совєтську ностальгію з усіма її культурними складниками, плюнути в обличчя мільйонам людей, які кайфують від цієї музики і не уявляють без неї ані днини і, врешті-решт, порушити засадничий ліберальний принцип про свободу особистости, яка слухає, що хоче, коли хоче і скільки хоче, дарма, що часто-густо за рахунок тендітних інтелігентських вух. Сприймати це стоїчно – іноді бракує психологічної (ментальної, душевної, астральної) витривалости. Трактувати це як накинутий українській культурі агресивний російський конструкт, реагуючи на нього в дусі членів Нацради з телерадіомовлення чи Держкомінформу, – також не випадає: воно ж, падку, однаково рідне й органічне і для «воровской» Москви, і для «бандитского» Санкт-Петербурга, і для «блатной» Одеси, і (Мати Божа, nie do wiary!) для столиці українського П’ємонту. А що вже й казати про підтримку цього феномена на найвищому державному рівні! Наприклад, річної давности концерт Алєксандра Малініна – відомого представника білогвардійсько-блатного ф’южну – відбувається в палаці «Україна» мало не за відкритої підтримки першої леді країни. Боюся, незабаром саме «блатний фольклор» стане офіційною культурною доктриною правлячої еліти, бо ж невипадково і президент полюбляє бринькати на гітарі, і його оточення стабільно навідується на концерти Крічевського, Шуфутінського, Круга, «Любе», і аж ніяк не на виступи україномовних попсоробів. Чого ж тоді нарікати на шістнадцять мільйонів виборців, котрі вибрали найближчого їм за духом і культурними орієнтирами президента? Але це так – И propos, аналітику і глибокодумні висновки залишаю «нережимним» політологам та опозиційним журналістам.

Можливим порятунком від «Шансону» є його індивідуальна нейтралізація. Просто для нього слід віднайти місце, словом, знайти потрактування. Найприйнятніше означення – «незамовлювана послуга». До такого штибу послуг належать: вхідний дзвінок на мобільний, нахабна і фальшива реклама соціял-демократичних цінностей на «улюбленому» телеканалі, непрохані скибка лимону в зеленому чаї, три ложки цукру в каві по-турецькому, солодкаво всміхнені свідки Єгови на порозі твого обійстя о дев’ятій годині недільного ранку… І коли проявити дещицю соціяльного конформізму і прибрати байдужої фізії, то можна від нього убезпечитися. А якщо ж відкинути традиційне інтелігентське роздратування низькими жанрами і поглянути на цей феномен трохи з іншого боку, то стає очевидною безодня цікавих сенсів, на які раніше не звертав уваги. Позиція «культурного антрополога» у цьому випадку була би найпродуктивнішою. Просто варто знайти в собі сили й перетворити перебування в осоружній маршрутці на польові дослідження.

До того ж, ловлячи машину чи маршрутку, дослухатися до музики, що кричить із радіо, ще, звісно, рано (на це просто немає часу, як підказує соціяльна реклама). Момент істини приходить пізніше, коли м’яка частина вже зручно вміщена в кріслі, руки тримають розкриту книжку (як варіянт, газету), очі намагаються її читати, а вухо починає вловлювати знайомі звуки: «Созрел маис в полях у дяди Сема». Прозріння приходить запізно (назад уже шляху немає), і не тому, що музика грає надто тихо – якраз навпаки, ця музика завжди звучить для водія, для всього салону (навіть якщо це просто старий жигуль) і ще для «того парня». Такий самообман трапляється тому, що в машинах радіо звучало завжди. І ніколи воно не було україномовним. Отже, звуки російської пісні вже давно не диво. До них звикаєш швидко, в кращому разі, їх просто перестаєш чути. А коли розумієш, що не якесь там сопливе «Русское радио», а справжнісінький «Шансон», залишається єдиний варіянт – сумлінно доїхати до своєї зупинки, всотуючи в себе народну мудрість, що так і пре з найнароднішого радіо.

Шансів «пролетіти» і не потрапити під «Шансон» майже немає. За моїми власними спостереженнями, які, звісно, не претендують на жодну соціологічну точність, хвилю 106.0 FM в столиці ловить 85–90% водіїв різних категорій, класів, марок машин, політичних поглядів і релігійних вірувань (із віруваннями я, швидше за все, погарячкував, але про це пізніше). Хоча одній знайомій колись пощастило їхати в маршрутці, де водій слухав Радіо «Свобода» з дебатами Тимошенко і Медведчука. Виродок якийсь.

Якщо блатна культура і вражена якимось психологічним комплексом, то це неодмінно фройдівський Едипів комплекс. Образ матері трапляється мало не в кожній пісні, будучи, водночас, варіянтом офіційного совєтського комплексу матері та його альтернативною, гіпертрофовано гуманною реалізацією (мати виступає в ролі судді, співрозмовниці, порадниці, абсолютного морального авторитету тощо). Стосовно ж Христа існує дві головні моделі: по-перше, ототожнення героєвих мук і мук Ісусових, по-друге, Христос як суддя, що засудить земних суддів. До речі, апеляція блатної культури до сакрального – це окрема широченна тема зі своєю внутрішньою драматургією. Іноді видається, що Російська православна церква викупила контрольний пакет акцій радіо «Шансон», зобов’язавши співаків пропагувати у своїх творах православні цінності, й гне в такий хитрий спосіб свою політику на власних канонічних територіях. Коли-небудь варто не полінуватися й порахувати кількість «колоколов», «золотых крестов», «батюшек-императоров», «маковок церквей», «георгиевских крестов», «русских офицеров», «расписных платков», «цыган» тощо на одиницю етерного «шансонного» часу. Лише цього добра вистачить для глибокої дисертації на тему російського «самодержавия, православия и народности». Поряд із аналізом релігійного складника, так само продуктивним є дослідження материнського і, ширше, жіночого архетипу і його варіяцій, бо, крім «матері», подибуємо розсипи колоритних фемінних образів – від «жены», «сестрички», «девочки-пацанки» до «малолетки», «шмари» і «****и».

Знаходиться на «Шансоні» місце й надривній афганській ліриці, й імітації козацького фольклору И la ruse, і ностальгійним плачам за совєтськими порядками, і «новорускому» ліричному репертуарові «специально для распальцованных», і пісням про нелегке армійське життя, і новітній рецидивістській ліриці і багато-багато чому. І чи не тому все, що транслюється на хвилях 106.0 FM поза блатним репертуаром, такою мірою просякнуто його духом, що навіть україномовний Олег Скрипка з народною піснею про Галю (мабуть, задля виконання української квоти?) сприймається як щось органічно блатне, не кажучи вже про ўаріка Сукачова чи якогось на позір зовсім не блатного Олега ўазманова. «Шансон» сміливо привласнює навіть цікавих і естетично притомних російських бардів минулої доби, приміром, Алєксандра ўалича, Булата Окуджаву чи дует Нікітіних.

Що таке радіо «Шансон»? Культурний продукт перехідної, постколоніяльної, епохи, розважальний проєкт для обслуговування люмпен-пролетаріяту, який за магією естетичної банальности криє в собі зв’язок з усіма комплексами і травмами совєтського минулого, культурна метамова для всіх народів колишнього СРСР, відрижка тоталітарної культури, антропологічна лабораторія, в якій формується людина нової доби? Мабуть, усе разом і кожне окремо. Тільки я не знаю, чому, врешті-решт, після спілкування з цим феноменом на місце маски холодного аналітика-антрополога завжди приходить внутрішнє спустошення і мунківський страх? Може, дванадцятирічну «дочурку» шкода, а, може, увесь цей постсовєтський люд, який, мов кролик перед удавом, щодня, з ранку до ночі, вклякає перед хвилями радіо «Шансон»? Маршрутка їде…
http://krytyka.kiev.ua/articles/s13_12_2003.html© КРИТИКА. 1-2 2003 рік
Андрій Бондар

http://www.bbc.co.uk/blogs/thereporters/markmardell/2009/09/speaking_american.html

Speaking American

I will be labouring on Labor day.

It is not a British public holiday, so I don’t mind working. More problematic is how I should I spell it? Should I be speaking English, or American?

The oft-used quote – “a people divided by a common language” – makes a good point. But the common language does something much more, which poses a real dilemma to me as a foreign correspondent based in Washington.

Note that “foreign correspondent”. The language is one of the reasons that many Brits fool themselves into thinking that America isn’t foreign, not really foreign, like other countries.

It is understandable. I guess roughly just under half of the books I have ever read, and half of the music I listen to is American in origin. For movies, the count would be much higher.

Movies, eh? Not films? Which brings me to the heart of my dilemma. It is this: when, if ever, should I use American English words or instead of British English words?

Of course, every British family living in the states reflects on this issue. On a short but glorious road trip south we soon fell to talking about stopping at a “gas” station, while still worrying that we were running low on “petrol”.

Talking to Americans, it seems rude to use a different word or even pronunciation. It seems appropriate, when trying to sort out my horrendous IT problems, to talk not about my “root-er” but my “rout-er”, accepting the defeat linguistically implied.

Even in a foreign country with a foreign language, some words are absorbed. It is a microcosm of the way a strong and confident language develops.

In Belgium, it was natural to refer to the rather un-English idea of a training course for children during the holidays as a “stage”.

Some are adopted mainly as a joke: getting the wallet out after a family meal, “de rekening” always seemed more appropriate than a mere bill.

But I think it is different for a reporter. I am keenly aware that my primary responsibility is to give an insight into this country for a British audience.

Watching coverage of the inauguration, I winced when I heard an excellent reporter talking about the “mass transit system.” I guessed, but did not truly know, that he meant “public transport”.

Now, I may be more of an idiot than most viewers, but to me it is off-putting.

In Belgium, I would not dream of referring to my “GSM”, or – if reporting from Germany – would not even use the wonderful “handy” . Here in the US, my “mobile” will doubtless become a “cell” when talking to Americans, but it won’t when I’m broadcasting.

It is a thin line between empathy, insight and going native and the language you use is part of that.

But what do you think?

I just realized that I’m full of them… sometimes even getting to the “fool” of them..

Slovaks hate Czechs, Germans are pedantic, Spaniards are dark-haired, Swiss people all have pink cheeks… And American & French academics are Marxists… The worst thing is that it really made the world easier to understand.. Even exception proved the rule…

LOL = laugh out loud

ASAP = as soon as possible

http://www.linguistlist.org/issues/7/7-1214.html

- knocking is characteristic of Germans and Austrians
- Applause is restricted to non-academic performances, like the theater…
- it’s only common in an academic context, at university or at a conference. Here applauding could even be misunderstood as an attempt to ridicule the lecturer. But nobody tells you to knock at your first day at university, it’s rather some kind of common sense, handed over from generation to generation, without knowing why …

Here it’s fun and here it’s nice page about Polish Easter traditions. Here is how to paint egg.